Мистецтвознавство України

«Синій жовтень»: творче об’єднання шістьох інтровертів

Марина Полякова — 2024-11-26

Розглянуто історію виникнення київського неформального творчого об’єднання «Синій жовтень» (2011) та етапи його інституалізації. Проаналізовано причини поєднання таких яскравих, окремішних творчих індивідуальностей, як Олена Придувалова, Олексій Аполлонов, Олексій Белюсенко, Матвій Вайсберг, Борис Фірцак і Ахра Аджинджал. З’ясовано характеристики цього угруповання, які роблять його неповторним у порівнянні з іншими, як-от відсутність художнього маніфесту, лідера або лідерів, єдиної стилістики у творах, а також необхідності об’єднати зусилля для пошуку майстерень. Виявлено засадничі фактори, що уможливили існування «Синього жовтня» протягом значного часового відтинку

Українські біженці 1941/2022: рефлексії ментальних странствій апокаліптичним світом

Оксана Ременяка — 2024-11-26

Початок активної фази російської війни проти України змінив фокус дослідження творчості українських митців, змушених покинути батьківщину у роки Другої світової війни. Події майже столітньої давнини занадто точно нагадували сьогодення, коли тисячі українців змушені були шукати прихисток від агресії неадекватного сусіда за межами своєї країни. Використані у статті документи українських митців-біженців походять переважно з архіву бібліотеки Батлера Колумбійського університету (Нью-Йорк) і зберігаються у фонді відомої журналістки, письменниці, громадської діячки Любові Дражевської1 . Дослідження стало можливим завдяки науковому стажуванню авторки в рамках міжнародного академічного обміну за Програмою ім. Фулбрайта в Інституті Гаримана Колумбійського університету (Нью-Йорк, США).

Злам парадигми в художньому мисленні українських митців в умовах війни

Ольга Петрова — 2024-11-26

У статті розглянуто трансформацію естетичного та етичного світовідчуття та мислення творчої молоді України в умовах соціополітичних зламів (початок 1990-х років та війна 2022–2024 років). У 1990-х молодіжний рух визначився як протидія «єдиному методу» соцреалізму. Простежено причини зачарованості художників ідеями «філософії недовіри». У статті також унаочнено наступну хвилю біфуркаційного вибуху під час війни 2014-го, а особливо 2022–2024 років в умовах тотального зламу в системі політичного та культурного запиту суспільства та естетичної відповіді митців на соціальні збурення під час війни в Україні. Унаочнено нові, в порівнянні з попереднім періодом розвитку мистецтва, тематичні, змістовні та стилістичні новації в мистецтві України, особливо в творчості молодого покоління митців. Доведено закономірність підсилення в творчих пошуках та результатах публіцистичності, морального акценту в творах та нового гуманізму в сучасній художній хвилі. Розглянуто причини виникнення національного «культурного фронту» з його етичною програмою та соціокультурними результатами.

Сутнісні пріоритети становлення етноментальної ідентичності на засадах цілісної культурної пам’яті

Ігор Ісиченко — 2024-11-26

Сучасна Україна проходить етапи подолання історичного виклику, виправляючи хиби пан’європейського сценарію розвитку, що досі поширює постмодерністська колективна свідомість як патерни contemporary public art та новітні технократичні теорії, серед яких synaesthetic, яка намагається довести неактуальність (в поточну добу техноцентричного постгуманізму) ідей трансцендентальної естетики та емпатійного артвислову. Проте незаангажовані культуріндустріальним артбізнесом західні і вітчизняні науковці, які розуміють важливість тяглости цілісної культурної пам’яті нації, опираються роботизації культури почуттів з боку техно-естетичних теорій. У статті запропоновано погляд на те, як традиційний духотворчий потенціал може оновити сутнісні пріоритети суспільних теорій, що, особливо в контексті арткритики, має першорядне значення.

Приватні художні школи Антона Ажбе та Шимона Голлоші як альтернативні системи розвитку реалістичного живопису

Анастасія Уразбаєва — 2024-11-26

Статтю присвячено аналізу приватних художніх шкіл Антона Ажбе та Шимона Голлоші у Мюнхені, які запропонували альтернативні системи розвитку реалістичного живопису наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Основну увагу приділено педагогічним методикам та концептуальним освітнім відмінностям, які закладали основи для подальшого розвитку європейського мистецтва у ключі модерністичних пошуків. Розглянуто ключові аспекти методик Ажбе, зосереджені на формі, тональності та роботі з кольором, а також методик Голлоші, який робив акцент на зображенні об’єктів з врахуванням просторовості та атмосферних ефектів. У статті висвітлено соціокультурний контекст Мюнхена і засади виникнення таких приватних студій, а також особливості співіснування цих шкіл з Академією образотворчих мистецтв. Окрему увагу приділено ролі приватних шкіл Ажбе та Голлоші у формуванні індивідуального стилю учнів, чимало з яких згодом стали видатними митцями. Автор аналізує їхній вплив на становлення модерністичних і реалістичних тенденцій у живописі, демонструючи, як приватні школи Антона Ажбе та Шимона Голлоші доповнювали та розширювали можливості академічної освіти. Дослідження підкреслює значення цих шкіл для розвитку українського мистецтва та його інтеграції в європейський контекст, адже серед інших й українські митці початку ХХ століття здобували освіту в цих студіях.

«Українські 1920-ті: національне відродження чи трагедія?». Тези до дискусії

Олена Кашуба-Вольвач — 2024-11-26

Під час відзначення 125-ліття від заснування Національного художнього музею України авторка статті модерувала дискусію на тему «Українські 1920-ті: національне відродження чи трагедія?». В рамках цієї події відбулося обговорення різних аспектів українського модернізму 1920–1930-х років. Дослідники, що брали участь у дискусії, для першого її етапу опрацювали основний фактаж та його рецепцію. Відтак на обговорення були винесені такі питання: 1. «Національне відродження» в культурі як становлення української ідентичності: процеси, рухи, явища; 2. Хронологічні межі «національного відродження»; 3. Нова ідентичність «національного відродження»: українське, радянське чи «соцреалістичне».

Орнаментні композиції Василя Кричевського: джерела, напрями, графеми

Андрій Пучков — 2024-11-26

Мета роботи. Попередня рефлексивна систематизація орнаментних композицій Василя Кричевського (1872–1952) в контексті всієї його мистецької творчості; впровадження в науковий обіг і візуальний тезаурус художньої культури кінця ХІХ — першої чверті ХХІ століття нової інформації про графічні надбання майстра як важливого історико-культурного джерела. Методологія. Використано передусім історико-порівняльний метод, що дозволив визначити спільне й відмінне в естетичних підходах до створення орнаментів у різних видах мистецтва протягом ХХ століття. Іконографічний і стилістичний аналіз застосовано для уточненої характеристики засобів естетичної виразності творів майстра. Наукова новизна. У статті вперше проаналізовано цілісний комплекс орнаментної спадщини майстра з акцентом на творах, які передала його родина на початку ХХІ століття до музеїв України. Висновки. Кричевський емансипував орнамент, як імпресіоністи вивільнювали світло й колір із підпорядкованості сюжету та натурі, як символісти перетворювали символ на самоцінну категорію. Орнаменти Кричевського настільки активні й самодостатні, що іноді важко уявити собі їхнє практичне застосування: виразність і композиційна віртуозність значно більші, ніж це вимагається від декору. В. Кричевський відштовхувався від історичної спадщини, відповідаючи на запити сучасності, проте намагався не зраджувати себе на догоду стильовим преференціям доби. Повноцінне осмислення та практичне освоєння його велетенського доробку в орнаментиці ще попереду

Трансформація української кераміки: від декоративного мистецтва до архітектурної композиції

Юлія Полтавська — 2024-11-26

Стаття аналізує ключові тенденції розвитку сучасної української кераміки, зокрема її інтеграцію в архітектурний простір та взаємодію з іншими видами мистецтва, з акцентом на формуванні нових художніх концепцій і стилістичних підходів у керамічному дизайні. Описано процес синтезу декоративно-ужиткового мистецтва з архітектурною практикою, де кераміка не лише виконує декоративну функцію, а й стає важливим елементом архітектурної композиції, активно впливаючи на урбаністичне середовище. Визначено, що однією з найважливіших характеристик кераміки 1970—1980-х була її здатність до інтеграції в соціокультурний контекст, де керамічні вироби активно функціонували не лише як елементи побуту чи інтер’єру, а й як частина громадського та урбаністичного простору. Розглянуто принципи формоутворення та стилістичні особливості фарфорової та фаянсової пластики, зокрема через аналіз інтерпретації народних традицій, фольклорних мотивів і символіки в контексті сучасного мистецтва. Особливу увагу приділено художникам, які через жанрові твори на різноманітні теми досліджують соціокультурні аспекти життя та вносять поетичний вимір у буденну реальність через емоційну виразність та динамічну форму. Доведено, що у 1970—1980-х роках в монументальній кераміці виникає концепція ансамблевості. Інтегровані композиції взаємодіють із навколишнім середовищем, підкреслюючи цілісність та гармонійність простору. У статті детально розглянуто як кераміка стає інструментом архітектурного вираження та функціонального декору, що втілює традиційні художні принципи в умовах модернізації урбаністичного ландшафту. За допомогою науково обґрунтованого аналізу стилістичних трансформацій української кераміки в контексті глобальних художніх процесів продемонстровано значення керамічного мистецтва як складника художнього ландшафту. Висвітлено значення цієї мистецької галузі для формування культурної ідентичності, зокрема через актуалізацію національних традицій.

Популяризація українського наївного мистецтва засобами мультимедійного дизайну

Ігор Шалінський — 2024-11-26

Наївне мистецтво є однією з вагомих частин українського образотворчого мистецтва та останні десятиліття приковує увагу не лише науковців та колекціонерів. Питання популяризації творів наївного мистецтва для широких верств суспільства в Україні та за кордоном маловивчене. Стаття зосереджує увагу на прикладах актуалізації та популяризації відомих майстрів українського наївного живопису різними засобами мультимедійного дизайну. Метою статті є аналіз прикладів поєднання традиційних способів популяризації образотворчого мистецтва (виставок, конференцій, фестивалів, кінофільмів) із новітніми технологіями та засобами мультимедійного дизайну. Визначено, що шляхи популяризації авторів наївного мистецтва засобами мультимедійного дизайну базуються переважно на використанні відео, анімаційних й 3D-технологій (художні, документальні, анімаційні фільми, 3D-галереї виставок тощо); часто існує також поєднання на виставках звукових рядів, відеорядів, засобів створення віртуальної реальності тощо. Позитивними є традиційні засоби популяризації наївного мистецтва: конференції, дискусії, виставки, мистецькі проєкти, майстер-класи, до яких частково залучаються засоби мультимедійного дизайну (презентації, відеоролики, інфографіки тощо). Відзначаємо, що твори наївного живопису практично не використовуються для створення комп’ютерних ігор, а така ініціатива дала б ширше залучення дитячої та юнацької аудиторії.

Сучасні шляхи актуалізації українського іконопису: медійність та менеджмент

Андрій Забужко — 2024-11-26

Український іконопис є однією з візитівок вітчизняного образотворчого мистецтва. Останні десятиліття увага до наукового вивчення ікономалярства зросла, однак воно й досі потребує популяризації для широких верств суспільства. Стаття зосереджує увагу на медійних засобах актуалізації іконопису в столиці держави. Акції та медійні засоби популяризації іконопису можуть мати суттєвий вплив на суспільні трансформації гуманітарної сфери. Метою цієї статті є аналіз медійної діяльності різних мистецьких установ та проєктів у сфері популяризації іконопису. Визначено шляхи актуалізації давнього та сучасного вітчизняного іконопису у музейних установах. Традиційними засобами популяризації іконопису стали лекції, виставки, мистецькі проєкти, які висвітлюються у медіа. Вказано напрями використання онлайн-технологій (сайти, повідомлення про виставки, створення каталогів ікон, 3D-галереї виставок тощо). Відзначено відсутність на сайтах цих установ ігрового контенту популяризації іконопису. Для розробки онлайн-каталогів ікон часто залучаються грантові кошти. Виокремлено численні позамузейні ініціативи, що популяризують іконопис (проведення майстеркласів, дитячих конкурсів, симпозіумів, пленерів тощо). Окреслено шляхи трансформації у сприйнятті експериментів у сфері іконопису

Шантрапа: влада образу

Олександр Клековкін — 2024-11-26

Шантрапа: влада образу

Український сценографічний модернізм першої третини XX століття: пошуки, експерименти

Олена Ковальчук — 2024-11-26

У статті розглянуто головні аспекти розвитку мистецької діяльності видатного художника українського театру Анатолія Петрицького — одного з найвідоміших представників національної сценографічної групи, котрий поряд із Вадимом Меллером, Олександром Хвостенко-Хвостовим, Борисом Косарєвим та ін. формував новітні модерністично-просторові концепти національного сценічного простору та закладав основи функціональності театрального костюму у виставі. Фактори творчого зростання митця презентовано на тлі соціальних та історико-культурних явищ розвитку країни, у контекстах театрально-мистецьких реалій побутування української культури першої третини ХХ століття. Проаналізовано історичні, соціальні, психологічні прояви становлення творчої особистості митця: від початкових презентацій авторського стилю до творення новітніх конструктивістських проєктів 1920-х — початку 1930-х років — знакових для культурно-мистецького життя України. У статті простежено еволюцію національної свідомості Петрицького, піднято питання впливу на його світогляд теорій та практик видатних представників української інтелігенції: Василя Кричевського, Олександри Екстер, Леся Курбаса, які були не лише фундаторами знаково-культуротворчих феноменів у царині національного театру, образотворчого та кіномистецтва, а й сприяли формуванню міцного національного підґрунтя у модерністичних системах Петрицького. Окремо піднято питання ролі костюму у ескізних та сценографічних проєктах сценографа.

Чоловічі образи в українському кінематографі: «слабкий батько» як соціокультурний конструкт екрану 1920–1930-х років

Тетяна Журавльова — 2024-11-26

У статті проаналізовано особливості трактування образу батька в українському кінематографі 1920–1930-х років, розглянуто вплив ідеологічних і політичних процесів епохи становлення радянського тоталітаризму на формування культурного героя, зокрема образу батька як слабкого та несвідомого персонажа. Пропаганда в радянському кіно пронизувала всі сфери суспільного життя, а в мистецтві використовувала всі доступні механізми впливу. Предметом дослідження є фільми, в яких архетип батька використано як соціокультурний конструкт для створення необхідних комуністичній ідеології меседжів. У 1920-х роках персонаж батька в українському кіно часто постає як такий, що через свою ідеологічну несвідомість стає причиною загибелі власної дитини. У 1930-х, після проголошення соцреалізму єдиним правильним методом радянського мистецтва, персонаж батька стає фактично допоміжним елементом фільмів, не надаючи кіноархетипіці цього періоду вагомих сенсів. Це зумовлено утвердженням культу особи Іосіфа Сталіна, який у тоталітарний період отримав свою динаміку та типологію. Сакралізований образ вождя мав замінити архаїчний родовий авторитет батьківства на політичну партійну постать. Бездоганність цієї особи, яку можна трактувати як архетип Великого Батька в контексті тоталітарної культури, повинна була підтверджуватися творами мистецтва. Для радянської культурної доктрини образ батька на екрані мав бути наділений архаїчними рисами. Таким чином, розривався культурний та історичний зв’язок між поколіннями українців. Для партії прийнятнішим був новий українець, який зрікався національних ознак, але охоче визнавав себе покірним молодшим братом. Українець на екрані, часто кумедний, але інертний, нерішучий або несвідомий персонаж, у 1930-х роках значною мірою був наслідком формування образу «слабкого батька» в кінематографі попереднього десятиліття

Потенціал драматерапії в Україні під час війни

Майкл Рейсмен — 2024-11-26

Ця стаття досліджує потенціал драматерапії в Україні для подолання кризи психічного здоров’я, яка посилилася внаслідок десяти років війни. Автор описує цілі драматерапії, до яких належать вираження та стримування емоцій, розвиток міжособистісних навичок і розширення можливостей особистості. Обговорюються переваги та недоліки доказової бази драматерапії. Стаття презентує ключові концепції драматерапії трансформацій розвитку (DvT), яка використовується з різними групами людей у всьому світі і в якій терапевт взаємодіє драматично та імпровізаційно з одним або кількома клієнтами в спільно створеному ігровому просторі. Стаття описує семінари з драматерапії DvT, які відбулися у Львові, Ірпені та Києві в квітні 2024 року за участі 200 українських психологів, студентів університетів та митців, а також висвітлює ключові образи та теми, з якими учасники працювали під час цих семінарів. Стаття робить висновок, що драматерапія може відігравати значну роль у сприянні психічному здоров’ю в Україні.

Багатоаспектна характеристика російсько-української війни в медіа в контексті сприйняття закордонного читача

Богдан Троха — 2024-11-26

The primary purpose of the article is to examine how information on the outbreak and course of the Russo-Ukrainian War reached audiences outside Ukraine. In addition, the perspectives of the introduced information aimed at explaining both the course of the armed conflict itself and its sources and global contexts will be analyzed. The research is intended to show how accounts of the war were developed and expanded in specialized commentary, and what impact they had on perceptions of both the conflict itself and Ukraine and the Russian Federation.

Трансформація триває, або З ким насправді веде розмову сучасний український театр у дитячих виставах?

Роман Лаврентій — 2024-11-26

Театр для юної авдиторії мусить послуговуватися інакшою мистецькою мовою, аніж театр для дорослого глядача. Ця мова змінюється через появу нових медійних засобів, ґаджетів, трансформацію каналів та способів комунікації між дорослими та дітьми. Психологія дитячого сприйняття, з одного боку, зберігає притаманні певним віковим категоріям риси, з другого боку, стрімко еволюціонує. Тож важливими функціями театру для дітей стають плекання мистецького смаку, соціалізація дитини, а також навчання — ігрове пояснення складних фізіологічних, психологічних, соціальних, культурних і політичних проблем. Аналіз п’яти вистав, що увійшли до довгого списку VI Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «ГРА», уможливив окреслити шляхи, якими йде український театр для дітей, та відзначити проблемні зони, які вимагають ширшої дискусії в професійній спільноті. Тема російсько-української війни прямо чи опосередковано перебуває в центрі уваги театру для дітей —це і вистави за п’єсами останніх років, і наново переосмислений український класичний репертуар. Інша важлива тенденція—активне залучення класичних західноєвропейських текстів для дітей, що стають основою драматичних і музичних вистав. Найдинамічніше розвиваються комунікативний й естетичний аспекти дитячого репертуару: попри інерцію апелювання до дорослої авдиторії, український театр для юної авдиторії продовжує мистецьке дослідження нюансів дитячої психології, нових реалій сучасності й шукає нові перформативні форми, що враховують освітні потреби різних вікових груп дітей.

Батярські пісні в творчості Юрія Шевченка: ґенеза, функції, відкриття

Іванна Олійник — 2024-11-26

Розглянуто сюїту для камерного оркестру «Батярські пісні» Юрія Шевченка, а також оригінальні батярські пісні, що стали інтонаційною основою тематизму твору. Зʼясовано генезу застосованих у творі батярських пісень, їх ритмо-інтонаційні та жанрові характеристики. Дослідження вказало на генеалогічні зв’язки музичного та поетичного текстів батярських пісень, їх взаємовплив і трансформацію, що розкриває історію поширення пісні, адаптації до актуальних для епохи проблем, особливості музичноінтонаційного словника. Виявлено функції батярських пісень в авторському полотні Ю. Шевченка на рівні композиційної, драматургічної, метро-ритмічної, фактурної, динамічної та інтонаційної організації. Композитор створює покликання на унікальний пласт міського музичного фольклору — батярські пісні, а також окреслює тенденції музичного життя Львова ХХ століття, залучивши популярні танцювальні жанри вказаного періоду

Становлення драматичного начала у Сонаті для віолончелі і фортепіано № 1 Івана Карабиця (1968)

Володимир Дорожинський — 2024-11-26

Розглянуто становлення драматичного начала у Сонаті для віолончелі і фортепіано Івана Карабиця (1968). З’ясовано особливість проявів драматичного начала у жанрі сонати у другій половині ХХ століття. Виявлено зв’язок задуму твору з творчою аурою Бориса Лятошинського — вчителя Івана Федоровича. Розшифровано програмні підтексти музики, які лягли в основу розгортання концепції твору. Проаналізовано становлення основних образів твору та динаміку їх розвитку. З’ясовано сутність конфлікту музичної драматургії сонати. Прослідковано логіку розгортання музичних подій у творі. Акцентовано значимість тембрової семантики для становлення драматичного начала. Розглянуто жанрову, стильову, стилістичну специфіку музичного матеріалу

Виконавська музична діяльність в контексті метаекологічної рефлексії

Єлізавета Ареф’єва — 2024-11-26

Множинність виконавських парадигм — це характеристика постмодерного симбіозу у музичному мистецтві, зокрема у виконавстві. Некласична систематика збереження цілісності культуротворчості актуалізує метафізичні засади, формує систему адаптації до комунікативного середовища як передбачення майбутнього і водночас конституювання бажаного минулого. Мета статті — визначити феномен культурогенезу сучасного виконавського мистецтва в музиці як синтез жанрових та стильових настанов, які набувають значення виконавських парадигм музичної поетики. Методологія дослідження визначається компаративним та системним підходами, що допомагає здійснити порівняльний аналіз феномена системної цілісності виконавства в музиці. Виконавське мистецтво набуває синтетизму, що здійснюється на підставі новітніх естетичних вимірів культуротворчості. Інтерпретатори музичних синтез широко використовують ́ методи структурної лінгвістики, розбудовують семіотичні моделі музичних знакових систем. Формується складна система синтетичних видів різних видів мистецтв, починаючи з мови жестів і закінчуючи такими феноменами, як семплінг, сонорика, алеаторика тощо. Отже, комунікативний простір культури і комунікативний простір музичного виконання інтерпретується як текст, де активно задіяна техногенна складова, формується надзвичайно потужний комплекс пов’язаної з інструменталізмом музики. Жанрові та стильові синтези відкривають нові можливості куль ́ - туротворчих парадигм, які пов’язують із застосуванням в музиці артефактів природного типу. Це генетичний алгоритм як певне зондування лабораторії природи. В музичному просторі знаходиться глибинна музична стихія, її космологізм виявляється шляхом переведення традиційного інтонування в ранг мистецьких реалій, що стають здобуттям новітнього простору музикування.

Фестивалі дитячої творчості в Україні як віддзеркалення некласичної парадигми культури дитинства

Оксана Сапіга — 2024-11-26

Стаття присвячена проблемі дитячих фестивалів як культурно-мистецьких практик в проєкції некласичної парадигми культури дитинства. Концепт «культура дитинства» дозволяє інтерпретувати множинні аспекти дитячої тематики в культурі, перетворюючи дитину на суб’єкта культуротворення, надаючи ціннісних конотацій дитячій творчій активності. Ціннісний аспект «світу дитини» продукує встановлення паритетних відносин із «світом дорослих», що відповідає некласичному підходу щодо концептуалізації феноменів та процесів у культурології. Досліджено роль дитини як суб’єкта культуротворення в некласичній парадигмі культури дитинства. Відзначено зміну класичного підходу, де дитина розглядається лише як реципієнт культури, до нової моделі, де дитина стає активним творцем, здатним змінювати і адаптувати культурні цінності. Такий підхід дозволяє розглядати дитину як рівного партнера в культурному процесі, що має значення для переосмислення стосунків між дітьми та дорослими. Розглянуто аксіологічний аспект дитячих фестивалів, де ці заходи виступають як платформи для міжкультурної взаємодії та обміну. Вони створюють умови для відкриття творчого потенціалу дітей та сприяють популяризації української культури, зокрема через етнофестивалі. Завдяки участі в міжнародних фестивалях діти здобувають досвід і мають змогу розвивати свої творчі можливості, що впливає на загальне розуміння культурного діалогу та взаємодії. Дитячі фестивалі стають важливими елементами культурної комунікації, допомагаючи створювати нові форми творчості та популяризувати культурні цінності на міжнародному рівні. Вони відкривають простір для експериментів та динамічного розвитку, що сприяє формуванню нових творчих стратегій.