Мистецтвознавство України

Вища школа у сучасному науковому дискурсі

Ігор Савчук — 2025-12-22

У новій праці доктора культурології, професора кафедри івент-індустрій, культурології та музеєзнавства Рівненського державного гуманітарного університету Сергія Виткалова висвітлено основні напрями науково-педагогічної, методичної та соціокультурної діяльності педагогів й здобувачів вищої освіти кафедри, на якій працює дослідник, упродовж останніх 50 років. Окреслено педагогічні принципи, якими керується колектив цієї кафедри. Наголошено низку проблем уфункціонуванні сучасної регіональної вищої школи в Україні та запропоновано можливі шляхи подолання цих проблем. Проаналізовано оригінальні форми позиціонування науково-педагогічних працівників.

Сучасна вища школа залишається важливою територією інновацій та починань. Тому виявлення ролі конкретних освітніх структур, починаючи від кафедри, становить важливий етап у з’ясуванні ролі вищої освіти у державотворчих процесах, формуванні нового покоління фахівців, здатних ці процеси продовжити та удосконалити.

У рецензії детально розкрито інструменти поширення інформації про заклад вищої освіти та його структурні компоненти в соціумі. Серед іншого — виявлення та узагальнення різноманітних педагогічних технологій, які активно продукує ко¬лек¬тив кафедри. Проаналізована праця підсумовує важливий етап регіонального культурно-освітнього досвіду і може бути використана в сучасній практиці як джерело для вивчення різноманітних педагогічних технологій.

Українське музичне бароко крізь світло «Світу, котрий насправді є»

Наталія Сиротинська — 2025-12-22

Розглянуто монографію українського музикознавця Юрія Чекана «Світ, котрий насправді є… Оперний театр в інфраструктурі музичного життя» з позиції внутрішньої сутності оперного жанру, його генези та розвитку. Виявлено засадничі настанови автора праці в аналізі оперного жанру, що зосереджені на ролі інтонації, розвитку новоєвропейської історії, еволюції архітектури оперного театру та інших складниках функціонування опери. Підкреслено сутність опери як потужного інструменту культурної комунікації, що зумовило появу такого складного культурного простору, як театр, що творить комплексний естетичний вплив на глядача. Автор звертає увагу на українське барокове мистецтво, що розвивалося у взаємодії із західноєвропейськими зразками, але водночас зберігало власну духовну домінанту. В Україні цей період позначений інтенсивним становленням професійної композиторської школи, формуванням таких нових жанрових моделей, як партесний концерт, канти, духовні діалоги, що сукупно заклали інтонаційно-драматургічне підґрунтя для майбутнього оперного жанру. Виокремлено обставини формування своєрідного «передоперного» типу мислення на основі персоніфікації голосів у партесних концертах, риторичному контрасті афектів, емоційній «сценізації» духовних сюжетів у шкільній драмі. Праця робить акцент на світоглядних основах української оперної культури, що відкриває нові підходи до осмислення історії української музики як невилучного складника європейської барокової культури.

Музей і політика: «нормалізація» окупації України в російській музейній сфері

Марина Полякова — 2025-12-22

Статтю присвячено аналізу механізмів легітимізації окупації України з боку Російської Федерації через музейну політику, виставкову діяльність та законодавче регулювання у сфері культури. Продемонстровано, як російські музеї — від центральних установ у Москві до регіональних, у тому числі на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) України, — беруть участь у процесі апропріації української культурної спадщини та формуванні наративів, що «нормалізують» війну й окупацію. На прикладах різних проєктів показано, що виставкові (візуальні і текстові) стратегії російських музеїв та поведінка музейників спрямовані на виправдання війни, викривлення історичної пам’яті та інтеграцію української культури у «єдиний російський простір». У статті простежено нормативно-правові аспекти, зокрема закони РФ, які закріплюють викрадені українські культурні артефакти в Музейному фонді Росії й тим створюють юридичні перешкоди подальшій реституції. Підкреслено, що музейна сфера Росії є частиною державної політики та використовується як інструмент під час загарбницької війни. Дослідження поєднує підходи постколоніальної критики, політики пам’яті та культурної дипломатії та демонструє, що процес «нормалізації» окупації охоплює військову, політичну та символічно-культурну площини.

Cучасне українське візуальне мистецтво про війну як медіум культурної пам’яті

Сергій Гулєвич — 2025-12-22

У статті розглянуто візуальне мистецтво, що постало в Україні у відповідь на повномасштабну війну, яку у 2022 році розв’язала Російська Федерація. Відтак можемо констатувати, що впродовж останніх чотирьох років українське візуальне мистецтво характеризується активними змінами. Розглянуто художні стратегії українських митців, які осмислюють воєнну дійсність через живопис, графіку, фотографію, відеоарт та інші медіа. Особливу увагу приділено темам травми, пам’яті, ідентичності, опору й колективного болю, які реалізуються як у персональних, так і у спільних мистецьких практиках. Теоретичною базою для дослідження стали праці українських мистецтвознавців та культурологів. Предметом дослідження виступають художні засоби, візуальні стратегії, символічні образи та культурні інтерпретації, що їх візуальні митці України використовують для осмислення та репрезентації війни у графіці, живописі, ілюстрації, стритарті, цифровому мистецтві та інших формах візуального висловлення. Встановлено роль візуального мистецтва як форми громадянської позиції, культурного опору та естетичної рефлексії. Визначено основні теми, образи та стратегії репрезентації війни у візуальному мистецтві. Окремо проведено аналіз культурологічних функцій мистецьких практик, що виникають у відповідь на травматичний досвід війни. Визначено, що візуальне мистецтво в українському воєнному контексті поєднує документальність і символізм, особисте і колективне, емоційне і політичне. Методологічні засади дослідження ґрунтуються на міждисциплінарності, що поєднує культурологічний, мистецтвознавчий, медіааналітичний аналіз та принцип історизму, що забезпечує об’єктивний та теоретичний підхід у дослідженні.

Соціально-політичний проєкт «Незламність» як пошук нового героя

Світлана Роготченко — 2025-12-22

Пропоноване дослідження розкриває спостереження авторки за тим, як нова образність відображує сучасного героя. Досліджуючи тему героїзму у зображальному мистецтві на теренах радянської України, авторка робить висновок про заангажованість та удаваність образів героїв, що їх у скульптурі, живописі, театрі та інших видах мистецтва оспівували митці протягом радянського періоду. У протиставлення радянській доктрині авторка називає монумент «Незламність» — оду героїзму українського народу у російсько-українській війні. Монумент «Незламність» — унікальна об’ємна композиція, виконана на ковальському підприємстві «Артферрум» в Одесі протягом 2022–2024 років. Монумент встановлено у всесвітній день боротьби з фашизмом у Києві. На його відкритті були присутні командувач Медичних сил Збройних сил України генерал-майор медичної служби Анатолій Казмірчук, начальник Національного військового медично-клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» полковник Олег Колісник. Співпраця Національної академії мистецтв України, Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України, Національної спілки художників України і Збройних сил України триває.

Київський художній інститут між критикою та ідеологічним тиском: історія «Листа 26» (1926)

Олена Озірна — 2025-12-22

Стаття аналізує зміст і контекст «Листа 26» — колективного звернення українських художників, архітекторів і науковців до Народного комісаріату освіти УСРР, датованого кінцем 1926 року. Документ спрямований проти кадрової політики та експериментальних педагогічних практик Київського художнього інституту. У статті розглянуто реакцію інституції на критику, зокрема організацію перевірки та ухвалення резолюції, яка виправдовувала керівництво вишу. Також розглянуто резонанс на ці події за межами УСРР та їх згадка й оцінка у пізніших документах, де згадувався цей лист. Аналіз «Листа 26» дозволяє осмислити механізми культурної політики радянської влади та конфлікт між академічною традицією і модерністською парадигмою в мистецькому середовищі 1920-х років.

Трансверсальний кордоцентризм як основа духовності українства

Марина Протас — 2025-12-22

Стаття розглядає закономірність зміни застарілої парадигми постмодернізму переосмисленим з сучасних позицій трансверсальності наративом кордоцентризму, відомим в традиції сковородизму як філософія серця. В умовах російсько-української війни парадигмальна субдукція розпочинає новий цикл культуротворення, що позбавлений репресивного тиску бізнесових бенчмаркінгових стратегій, дозволяючи відновити домінанту почуттєвого як духової основи етноментального етосу українства, емерджентно-ефективної у подальших інтеграційних взаєминах з європейськими демократичними країнами, що утворюють наднаціональну європейську ідентичність, уникаючи гомогенної редукції неоліберальної культуріндустрії глобалізованого світу.

Художнє осмислення постаті княгині Ольги як символу мудрості, сили та національного відродження

Ольга Васкевич — 2025-12-22

У статті здійснено мистецтвознавче дослідження трансформацій візуального образу княгині Ольги в українському художньому дискурсі, із зосередженням на його символічному значенні як репрезентації стратегічної мудрості, державотворчої суб’єктності та національно-ідентифікаційної парадигми. Княгиня Ольга аналізується як архетипічна постать національної історичної пам’яті, візуальна інтерпретація якої змінювалася залежно від ідеологічних, культурно-естетичних і соціополітичних трансформацій. Виокремлено ключові етапи становлення її іконографічного канону від середньовічної візантійської традиції до сучасних мистецьких практик, що охоплюють мурали, нумізматичні серії та графічні інтерпретації. Предметом аналітичної уваги є іконографічні маркери, композиційні моделі, семантика символів і специфіка художніх засобів, що формують образ княгині в різних жанрово-стилістичних площинах. Особливий акцент зроблено на механізмах художньої візуалізації гендерно зумовленого лідерства, інтелектуальної впевненості, духовної стійкості та легітимації жіночої суб’єктності в історико-культурному контексті. Здійснено зіставлення сакрального візантійсько-українського іконописного наративу з сучасними світськими інтерпретаціями, у межах яких княгиня Ольга постає символом української національної єдності, неперервності традиції та духовного опору, а її візуальний образ функціонує як інструмент актуалізації національної ідеї, символічного опору та культурної мобілізації

Раціональність мислення та почуттєвість у мистецтві

Ольга Петрова — 2025-12-22

У статті викладено два підходи (методи) або дві психологічні настанови, які існують у свідомості різних художників щодо творення мистецтва. Озираючись на творчість відомих у світовому та в сучасному українському мистецтві авторів, унаочнено емоційну реакцію художника на дійсність, яка є первинним поштовхом до пробудження творчої енергії та фантазії митця. Відзначено, що домінантне, чуттєво-емоційне сприйняття подій та явищ є передумовою чуттєво-спонтанного типу мистецьких творів (імпресіонізм, фовізм, експресіонізм). Поряд з цим окреслено раціонально-розсудливу лінію розвитку у візуальній образотворчості (натуралізм, реалізм, конструктивізм тощо). Простежено філософське підґрунтя цієї дуальності (раціонально-логічна концепція Геґеля та критерії почуттєвого мистецтва за Кантом і послідовниками його ідей). На аналізі творів українських митців Тетяни Яблонської, Любомира Медвідя, Віктора Сидоренка, Олександра Животкова, Галини Неледви, Анатолія Криволапа проявлено існування форм «чистої», безпосередньої чуттєвості в мистецтві та моделей раціонального мислення. Показано феноменальні випадки «синтетичних» форм художнього мислення — злуку чуттєвої та розсудливої творчості в межах однієї творчої індивідуальності. Унаочнено, як у свідомості митця банальне (побутове) перетворюється на поетику художнього феномену. Простежено зміну та трансформацію онтологічної сутності взірця — збудника фантазії.

Творчість Марії Синякової 1910-х років у контексті українського, західноєвропейського та азійського мистецтва

Ольга Лагутенко — 2025-12-22

Стаття присвячена творчості яскравої представниці мистецтва модернізму України Марії Синякової періоду 1910-х років. Попри те, що з творчого доробку художниці до нашого часу дійшли лише окремі твори, вони дають унікальну можливість відчути пов’язаність образного ряду, символіки, манери письма і в цілому системи пластичного рішення робіт з традиціями українського народного мистецтва, з мистецтвом середньовічної Європи та італійського Відродження, з новітніми загальноєвропейськими художніми течіями перших десятиліть ХХ століття, з традиційним мистецтвом Середньої Азії та сакральним мистецтвом буддизму та індуїзму.

Творчість Анатоля Степаненка на перетині художніх практик

Галина Скляренко — 2025-12-22

Стаття присвячена творчості художника Анатоля Степаненка, що склалася наприкінці 1960-х років у неофіційному середовищі українського мистецтва та надалі набула розвитку у 1970–2000-х роках, віддзеркаливши показові тенденції міждисциплінарності та мультимедійності, які позначилися інтересом як до традиційних медіа (графіка та живопис), так і роботою у кіно, фото, акційних практиках, мистецтві об’єкту. Розгортаючись у постконцептуальному просторі, діяльність А. Степаненка прокреслила пізньорадянський та новітній періоди українського візуального мистецтва, демонструючи шляхи творчого усвідомлення особистості та формування авторського образного світу. Творче зростання митця проходило у Києві та Львові, важливе місце у його творчій біографії посів період роботи у Базелі та участь у міжнародних проєктах. Попри його активну участь майже у всіх програмних групових виставках в Україні у 1990–2000-х років, його роботи залишаються маловідомими широкій публіці та фаховому середовищу, складаючи попри те важливу сторінку історії українського мистецтва, а властива художнику інтермедіальність є важливою частиною сучасної художньої свідомості та визначає особливості актуальних мистецьких практик.

Інтелектуальне мистецтво Ірини Ситник як прояв художньої самотерапії

Олексій Роготченко — 2025-12-22

Стаття присвячена комплексному аналізу творчості Ірини Ситник — української художниці, культурологині, мистецтвознавиці й педагогині, чия діяльність репрезентує новий зріз сучасного образотворчого мистецтва України: трансформацію професійного мистця у фахового мистецтвознавця і навпаки. Це питання практично не досліджено в українських культурології та мистецтвознавстві, причини таких зрушень не з’ясовані. Автори статті обґрунтовують появу феномену «інтелектуального мистецтва» як специфічної художньої практики, що формується на перетині професійної мистецької й аналітичної дослідницької компетентностей. У фокусі уваги — міждисциплінарна природа творчого методу Ірини Ситник, що поєднує академічну живописну підготовку, культурологічний інструментарій та філософську рефлексію. Акцентовано на інтерпретації творчої діяльності мисткині крізь поняття «художньої самотерапії», яке автори вводять до наукового обігу для позначення процесу, у якому творчий акт стає формою психологічної стабілізації та стратегією подолання травматичного досвіду війни. У статті показано, що живопис Ірини Ситник — емоційно відкритий та орієнтований на людяні, впізнавані образи, — формує альтернативний спосіб переживання й трансформації воєнної реальності, пропонуючи глядачеві терапевтичний простір співпереживання. На основі аналізу ключових творів мисткині 2018–2025 років окреслено її стилістичну еволюцію, зокрема взаємодію фігуративних та експериментальних форм, використання пастозної техніки, символічної образності та біографічних мотивів. Таким чином, стаття пропонує перше системне наукове осмислення творчості Ірини Ситник у зв’язку із сучасними соціокультурними трансформаціями та формує концептуальні підвалини для подальшого вивчення «інтелектуального мистецтва» й художньої самотерапії як явищ новітньої української художньої практики.

Інтерактивна керамічна скульптура як засіб передачі емоційних станів через трансформацію образу

Юлія Гончарова — 2025-12-22

Висвітлено дослідження модульності в керамічній скульптурі як явища та його трансформації в мистецтві сьогодення. Зазначено, що українські керамісти вже досить тривалий час широко використовують такі прийоми у декоративних та архітектурних об’єктах, а також у садово-паркових композиціях. У більшості випадків подібні твори мистецтва мають статичний характер, тобто глядач зазвичай не долучається до процесу зміни конфігурації твору. Виявлено, що керамічні скульптури або інсталяції, у яких кожен охочий може власноруч змінювати розташування модулів мистецького об’єкта, представлені поодинокими й маловивченими випадками, особливо в Україні, що свідчить про необхідність подальшого розвитку цього напряму. У статті розглядаються як українські, так і іноземні приклади подібних скульптур та інсталяцій. Дослідження відкриває можливість персоналізації мистецького твору завдяки модульним елементам, які глядач може змінювати залежно від власного емоційного стану. Підкреслюється важливість розвитку різноманітних інтерактивних практик у сучасній керамічній скульптурі як напряму, що синтезує традиційні техніки та сучасні технології. Метою розвитку такого напряму є перехід від звичної статичності модульних об’єктів до інтерактивності, коли глядач стає співучасником творчого процесу. Крім того, значну увагу приділено перспективам розвитку інтерактивних об’єктів, деталі яких можуть виготовлятися з різних матеріалів, з інтеграцією світлодіодів чи сенсорних технологій, які є актуальними та викликають значний суспільний інтерес. Їхнє використання відкриває нові можливості для поєднання традиційної кераміки із цифровими інноваціями. Запропонований підхід спрямовано на створення активної комунікації між мистецьким об’єктом та авдиторією, він підкреслює важливість емоційного залучення та взаємодії, що також сприяє популяризації кераміки

Естетика шовкової фактури в українському портретному живописі XVIII–XIX століть

Ольга Сосік — 2025-12-22

У статті досліджено шовк як особливий художній матеріал і носій культурних смислів в українському портретному живописі XVIII–XIX століть. На основі аналізу пам’яток світського та сакрального мистецтва розглянуто символічне, естетичне та соціокультурне значення шовкових тканин. У центрі уваги даної наукової розвідки стоїть взаємозв’язок матеріальної фактури шовку й образної структури портретів, у яких блиск, прозорість і гнучкість тканини перетворюються на художній засіб вираження статусу, духовної гідності та внутрішнього світла. Простежено вплив османського, італійського та польського текстильного мистецтва на формування візуальної культури українських земель ранньомодерної доби. Показано, що в козацьких портретах шовк стає знаком честі, влади й сакрального покрову, тоді як у творах XIX століття він набуває метафоричних ознак духовної глибини, шляхетності й художньої віртуозності. Визначено, що естетика шовкової фактури в українському мистецтві відбиває синтез національних і європейських традицій, у якому матеріальність тканини поєднується з інтелектуальним змістом образу. Зроблено висновок, що інтерпретація шовку в українському портретному живописі є проявом культурної пам’яті, де художня матерія стає медіатором між соціальною реальністю та духовною символікою, формуючи естетику, близьку до загальноєвропейських художніх тенденцій XVIII–XIX століть.

Концепт води в міжкультурному музичному дискурсі: моделі виконавської автономії

Сижуй Хоу — 2025-12-22

У статті аналізується феномен води як концептуального, акустичного й драматургічного чинника у сучасному міжкультурному музичному дискурсі крізь призму виконавської автономії. Здійснено порівняльний аналіз трьох концептуально пов’язаних з водою композицій: «Water Walk» Джона Кейджа, «Water Concerto» Таня Дуня та «Musica Pura» Олега Безбородька. Визначено, що у цих творах тема води стає поштовхом до експерименту, а також носієм ритуального, символічного та метафізичного змісту, що, у свою чергу, розширює межі виконавської свободи. Продемонстровано, що Кейдж трактує воду як фізичний об’єкт і джерело структурованої випадковості, Тань Дунь — як посередника між тілесністю та духовністю, а Безбородька — як концептуальний знак очищення музики від матеріальності. Відповідно, виокремлено три моделі виконавської автономії: свобода дії (Кейдж), свобода вираження (Тань Дунь), свобода смислотворення (Безбородько). Образ води в цих творах стає своєрідним маркером сучасного мислення про виконавську роль та формотворчі принципи, водночас окреслюючи поступову деконструкцію ієрархії «композитор — текст — виконавець». Наголошено на важливості інтеграції українського досвіду у глобальний дискурс, а також окреслено перспективи вивчення інших природних стихій у музичному мистецтві ХХ–ХХІ століть

Королівство театрального фейлетону

Олександр Клековкін — 2025-12-22

Статус «короля театральної критики» («König der Kritik», «król krytyki», «king of criticism») у ХІХ столітті мали французи Жульєн Луї Жофруа, Жуль Жанен і Франциск Сарсе, німці Альфред Кер і Герберт Єринґ, у Російській імперії — Влас Дорошевич, Александр Куґель, а згодом його ідейний нащадок Ісаак Туркельтауб дістав хоч і не королівський, а все ж помітний дипломатичний статус дуаєна. Звісно, це метафори, однак об’єднувала усіх перелічених авторів спільна ознака: усі вони працювали у жанрі «драматичного фейлетону», передумови народження і видозміни якого не є очевидними. У пропонованій розвідці здійснено спробу окреслити як ґенезу жанру, так і його основні ознаки, що були реалізовані у журналістській практиці «отця театрального фейлетону» — Жульєна Луї Жофруа. Ці завдання реалізуються з опорою на комунікативну теорію жанру (жанр як спосіб комунікації). Аналізуються приклади взаємодії «короля фейлетону» зі своїм читачем, а також з усім його «королівством» у найширшому сенсі — з героями його фейлетонів, конкурентами, структурами влади. Насамкінець сформульовано перспективи подальшого дослідження — проблему стосунків театрального фейлетону із його найближчими родичами та спадкоємцями — рецензією, оглядом тощо.

Традиції «Березоля» та культурні тренди середини 1930-х у виставі «Платон Кречет» Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка

Ольга Дорофєєва — 2025-12-22

Мета статті — окреслити мистецьку стратегію «Березоля» у перші роки після відсторонення Леся Курбаса від керівництва, а також проаналізувати реакцію колективу на кардинальні зміни в ідеологічному та естетичному кліматі театру. Дослідження базується на знаковій виставі театру «Березіль» — «Платон Кречет» (1935, режисер Борис Тягно). Використано історико-системний метод для відстеження змін у художньому мисленні колективу, культурно-стилістичний та описовий методи для аналізу сценічної естетики та акторської гри. Ключовим інструментом є метод реконструкції вистави, що ґрунтується на архівних матеріалах, рецензіях та спогадах сучасників, дозволяючи відтворити динаміку постановки. Наукова новизна дослідження полягає у спробі об’єктивного, незаангажованого аналізу етапної вистави театру середини 1930-х років, яку в радянському театрознавстві аналізували здебільшого з тогочасних суспільно-політичних позицій. Основний акцент зроблено на внутрішній боротьбі театру за збереження його творчого потенціалу. В результаті дослідження авторка доходить висновку, що вистава «Платон Кречет» стала знаковою для «Березоля» не лише тому, що вона була втіленням актуальних тем та стилістичних ознак періоду активного впровадження в Україні соціалістичного реалізму. Аналіз засвідчив, що вистава відобразила художні та політичні виклики, що постали перед колективом в середині 1930-х років. Водночас постановка «Платон Кречет» продемонструвала майстерність театру, який гідно подолав ці виклики, трансформувавши власні естетичні принципи задля виживання і продовження роботи

Сучасні арт-технології як інструмент режисера в оперній виставі

Олег Тонкошкура — 2025-12-22

Стаття присвячена комплексному дослідженню сучасних арт-технологій як одного з ключових інструментів режисерської роботи в оперному театрі. У центрі уваги перебуває трансформація постановочного мислення під впливом цифровізації, а також роль технологічних засобів у формуванні нових моделей сценічної виразності. Розглянуто особливості використання мультимедійних проєкцій, цифрової сценографії, інтерактивних платформ, систем відстеження руху та технологій віртуальної й доповненої реальності у побудові художнього образу оперної вистави. Проаналізовано, яким чином ці інноваційні рішення впливають на структуру сценічного простору, динаміку сценічної дії та взаємодію між виконавцями й авдиторією. Окремий акцент зроблено на професійних викликах, що постають перед режисером у процесі впровадження новітніх технологій, зокрема на необхідності співпраці з технічними фахівцями, переосмисленні принципів сценічної комунікації та адаптації класичних оперних творів до розширених візуальних можливостей. Визначено ключові тенденції сучасного етапу розвитку оперного мистецтва: поєднання традиційних театральних форм із цифровими засобами, інтеграція авдіовізуальних практик з інших мистецьких сфер та зростання значення мультимедійної драматургії у створенні постановочної концепції. Зроблено висновок, що арт-технології розширюють інструментарій режисера та сприяють оновленню художньої мови оперного театру, формуючи нові підходи до сприйняття та інтерпретації оперного твору в умовах цифрової культури.

Українські театральні вистави за німецькомовними творами як інструмент міжкультурного навчання у воєнному Києві

Павло Шопін — 2025-12-22

У статті описано й проаналізовано відвідування чотирьох українських театральних вистав, створених за мотивами німецькомовних творів Ериха Марії Ремарка, Фридриха Дюренмата, Е. Т. А. Гофмана та Гельмута Краусера, що його організував автор статті для студентів-германістів у воєнному Києві впродовж 2024–2025 навчального року. На тлі багаторічного дистанційного навчання ці відвідини повернули студентів до живого спілкування та колективного культурного навчання за умов повітряних тривог і транспортних обмежень. Перед переглядом вистави студенти долучалися до короткого обговорення життя і творчості німецькомовних письменників, яке завершувалося невеликою вікториною. Після вистави відбувалося неформальне обговорення вистави. Такий формат був спрямований на розвиток усвідомлення історичного контексту, обізнаності у театральних жанрах та відновлення відчуття академічної спільноти поза навчальною авдиторією. Головний висновок цього дослідження, заснованого на практиках позаавдиторного навчання, полягає в тому, що україномовні вистави полегшують залучення студентів до німецькомовної культури, знижуючи тривожність через труднощі у спілкуванні німецькою, що, своєю чергою, наближує до читання оригінальних німецькомовних текстів.

Різдвяна тематика у збірках духовних пісень Адама Вацлава Міхни «Česká mariánská muzika» та Пала Естергазі «Harmonia caelestis»

Ольга Зосім — 2025-12-22

Розглянуто різдвяні цикли авторських канціоналів Адама Вацлава Міхни «Česká mariánská muzika» та Пала Естергазі «Harmonia caelestis». З’ясовано, що канціонал як книга для загального співу містив пісні, створені у різні часи різними авторами, а тому не передбачав їх організації за музичними ознаками. В авторських канціоналах бачимо перші спроби циклізації творів однієї тематичної групи. Цикли різдвяних пісень у збірках «Česká mariánská muzika» та «Harmonia caelestis» мають продуманий тональний план, ретельно підібрані виражальні засоби, які дали можливість вибудувати їх музичну архітектоніку. Композитори в авторських канціоналах прагнули наблизити паралітургічну духовну пісню до богослужбових жанрів, які в добу бароко завдяки орієнтації на оперну та інструментальну музику відзначалися розвиненою музичною драматургією. Новий музичний стиль духовних пісень, представлений у канціоналах доби бароко, не міг не відбитися на українській духовнопісенній творчості, хоча «чистих» концертних творів пісенного жанру, які знаходимо в «Harmonia caelestis», українська музика не знала. Пісні з канціоналів «Česká mariánská muzika» та «Harmonia caelestis» не потрапили до українського репертуару, однак у них є багато спільного у стилістиці, виражальних засобах і фактурних рішеннях.

Концертність як система мислення в Третьому концерті для фортепіано з оркестром «П’ять музичних моментів» Івана Карабиця

Євгеній Логвиновський — 2025-12-22

У статті досліджується феномен концертності як система композиторського мислення у творчості Івана Карабиця на прикладі Третього концерту для фортепіано з оркестром «П’ять музичних моментів». Актуальність зумовлена недостатнім дослідженням поняття концертності в українському музикознавстві, зокрема щодо його філософсько-художньої багатовимірності та ролі у формуванні індивідуального стилю композитора. Мета дослідження— виявити особливості принципу концертності в композиторському мисленні І. Карабиця та обґрунтувати його значення у драматургії Третього концерту. У дослідженні окреслено еволюцію жанру концерту в європейській та українській традиціях, уточнено зміст поняття «концертність» у сучасному музикознавстві та розглянуто основні наукові підходи до його трактування. Концертність інтерпретується як цілісна художня концепція, що охоплює діалогічність, драматургічну конфліктність, віртуозність, комунікативність, мінливість та інтержанровість. У результаті аналізу «П’яти музичних моментів» доведено, що концертність постає як жанрова ознака та як універсальний принцип організації музичного матеріалу. Отримані результати розширюють уявлення про специфіку композиторського мислення І. Карабиця та мають теоретичне й практичне значення для музикознавчого аналізу та виконавської інтерпретації концертних творів.

Соната для флейти і фортепіано Франсіса Пуленка: виконавсько-інтерпретаційний вимір

Хуан Цзяяо — 2025-12-22

У статті розглянуто особливості виконавської інтерпретації «Сонати для флейти і фортепіано» (1957) Франсіса Пуленка в контексті неокласичної камерно-інструментальної стилістики. У своїх міркуваннях про природу виконавського втілення твору автор акцентує увагу на поєднанні об’єктивних і суб’єктивних складників виконавської діяльності. Зокрема, визначено жанрово-стильові риси твору з опорою на його симфонічну природу, драматургічну архітектоніку та тематичну єдність. Також здійснено порівняльний аналіз двох інтерпретаційних версій сонати у виконанні дуетів Емануель Паю (флейта) — Ерик ле Саж (фортепіано) (Emmanuel Pahud / Eric Le Sage) та Бруно Кавало (флейта) — Бруно Каніно (фортепіано) (Bruno Cavallo / Bruno Canino), з урахуванням різних підходів до трактування цілісної організації опусу, його інтонаційної специфіки, метро-ритмічної пульсації, тембрової колористики та динамічної драматургії. Доведено, що Соната для флейти та фортепіана Ф. Пуленка втілює ідеї новофранцузького класицизму та є прикладом інструментальної форми з наскрізною драматургічною аркою. Особливу увагу приділено виконавській рефлексії та ролі інтонації як ключового засобу інтерпретації

Ретроспектива академічного бандурництва в Київській школі народно-інструментального мистецтва

Ірина Дружга — 2025-12-22

У цьому дослідженні здійснено ретроспективний аналіз становлення та розвитку Київської школи народно-інструментального виконавства як інтегративного феномену академічного бандурництва, що поєднує народні традиції та класичні інновації. Окреслено роль видатних митців і педагогів-бандуристів, які здійснили значний внесок у популяризацію та становлення цього інструментального та вокального мистецтва. Збереження традицій, які започаткував Гнат Хоткевич, у поєднанні з модернізацією культурної спадщини від кобзарства до сучасних виконавських практик дозволило випускникам школи значно вплинути на розвиток та збереження української культурної спадщини. Вони зуміли адаптувати кобзарське мистецтво до сучасних концертних форматів та зберегли при цьому його автентичну сутність. Ми вводимо поняття «Київська школа», що об’єднує комплекс традицій, методик і творчих підходів, сформованих під впливом кількох поколінь київських бандуристів. Школа набула важливості завдяки здатності інтегрувати народні та академічні елементи у цілісну систему вишколу музикантів-бандуристів. Перспективи розвитку цієї школи відзначаються гармонійним поєднанням традицій та інновацій. З одного боку, зберігаються класичні здобутки: міцна методологічна основа, шана до національної культури та високий рівень виконавської майстерності. З іншого боку, школа відкрита до новаторства та розширення жанрових і технічних меж. Сучасні тенденції, творчі пошуки композиторів (сонорика, «новий звук») та виконавські експерименти (джазова імпровізація, електронна музика, кросовер-проєкти) органічно інтегруються у розвиток бандурного мистецтва без втрати його автентичності.

Концертність як принцип формування сучасного бандурного репертуару

Владислав Ваколюк — 2025-12-14

У статті досліджується принцип концертності як ключовий чинник формування сучасного бандурного репертуару та один із провідних напрямів розвитку академічного бандурного виконавства. Робота поєднує історикоаналітичний, жанрово-стильовий та виконавсько-інтерпретаційний підходи, що дозволяє простежити еволюцію бандури від інструмента народної традиції та кобзарського музикування до повноцінного академічного засобу музичної виразності. Окреслено історичні витоки кобзарства, соціокультурні умови його розвитку й трансформації впродовж XIX–XX століть, а також визначено роль провідних діячів — Миколи Лисенка, Гната Хоткевича, майстрів-конструкторів та композиторів другої половини ХХ століття — у становленні професійного бандурного виконавства, формуванні школи академічної гри та створенні авторського оригінального репертуару. У жанрово-стильовому аспекті проаналізовано принцип концертності: простежено його етимологічні та історичні засади, розвиток у європейській музичній традиції та жанрову еволюцію від concerto grosso й класичного сольного концерту до сучасних симфонізованих концертів. Наголошено на ролі концертної драматургії, діалогічної взаємодії соліста й оркестру, зростанні технічних вимог та віртуозності як визначальних рисах концертного мислення, що активно впливають на композиторську мову та виконавську модель бандурного мистецтва. Особливу увагу приділено аналізу Концерту для бандури з оркестром «Перебендя» Анатолія Гайденка як репрезентативного зразка сучасного втілення принципу концертності. На матеріалі твору розкрито специфіку драматургії, логіку тематичного розвитку, систему образних контрастів, темброво-фактурні рішення та засоби індивідуалізації сольної партії. У підсумку показано, що принцип концертності сьогодні виступає провідною художньою моделлю, яка визначає оновлення академічного бандурного репертуару, стимулює зростання виконавських можливостей інструмента та сприяє його органічній інтеграції в сучасний музичний процес.