Українське шістдесятництво в іменах

Анотація

До кола шістдесятників, яке ніколи не було однорідним, входили митці різних напрямів, як от літератори, художники, композитори, актори і режисери, а також лікарі, фізики, освітяни, бібліотекарі, філологи, економісти, правники. Мета даного дослідження – розширювати коло імен тих особистостей, які стояли в обороні національного самоствердження, доповнювати відоме призабутим або й малодоступним фактажем, узагальнювати й оцінювати матеріал з точки зору об’єктивності і неупередженості. Для цього залучено до наукового потрактування різноманітні матеріали, насамперед маловідоме листування, що залишається в рукописному вигляді у фондових установах, а також автобіографічну мемуаристику, правові документи, розсекречений партійний архів під грифом «Таємно», свідчення очевидців, документальну лектуру. На особливу увагу заслуговує щоденник Петра Шелеста, за маскою якого як тодішнього офіційного компартійного діяча, що змушений був виголошувати з вищої трибуни правильні щодо московсько-пропагандистської позиції речі, приховувалася людина з демократичними поглядами, яка вболівала за українсько-демократичний рух, симпатизувала митцям і загалом українській еліті, була в міру лояльною до виявів незгоди, дбала про національно економічні інтереси та ґрунтовне вивчення незамулених сторінок минувшини, про українізацію у сфері освіти.

Рух шістдесятництва в Україні був надзвичайно строкатим і неоднорідним, усіх його представників неможливо об’єднати в якесь одне ціле. Але за всієї неоднорідності і сповненої протиріч епохи об’єднували їх політичні, економічні і національні умови, за яких звучала обіцянка свободи – творчої, а відтак особистісної. І ця свобода навіть мала хронологічні межі – від періоду «відлиги», тобто ХХ з’їзду КРПС, після доповіді Микити Хрущова з розвінчанням культу до введення танків у демократично-бунтівну Прагу 20-21 серпня 1968 року, що ознаменувало собою кінець демократії і відродження. Митці, вдаючись до самопожертви, прагнучи до індивідуального вияву внутрішнього єства у власному візуально-почуттєвому світі, відчуваючи тонкий смак і природну потребу самовираження, виступили, насамперед словом, проти суспільно-тюремної атмосфери, ідеологічних обмежень, погроз і відвертого терору, утопічних моделей «все для блага людини», заскорузлого міщанства і провінційної рутини. А це неминуче призводило до суспільних конфронтацій і неврозів. Українське громадянство, на відміну від опозиціонерів інших країн цього періоду, вирізнялося також акцентуалізацією національного питання, яке партійні діячі усіляко намагалися, відповідно до «генерального плану» ще із часів імперії, зітерти з порядку денного, нівелювавши націю взагалі. Застосування до незгодних серед української інтелігенції масових репресій і психіатричних «зачисток», депортування у табори суворого режиму спричинило бурю протестів – відкритих і прихованих. Сьогодні на часі діставати із запилених історією книжкових полиць і детально вивчати видання Самвидаву, що нині прочитуються як важливі документи недавньої епохи.