Методологічна аморфність посткультурології та антиномії художньої культури

Анотація

Розглянуто засади методологічної аморфності сучасної культурології та її вплив на «невідповідність власному поняттю» (Гегель) художньої культури та художньої критики. Доводиться, що передумовою
сучасного відчуження художнього відображення є категорійний розпад семантики постмодерну, який є іманентним запереченню класичного становлення, об’єктивних засад історичного розвитку, сутності людини.
Обґрунтовується дисонанс фундаментальної логіки суспільної практики, перекручених модусів її посткласичних вимірів та категорійного розпаду суб’єктивності. У такому разі художня культура втрачає свою атрибутивніть у випереджальному відображенні дійсності і рухається за її обернено деструктивною алогічністю, а художня критика підпорядковує себе такій деструкції. Отже, художня критика не протиставляє художній де-конструкції художню ре-конструкцію належної цілісності художнього об’єкту як образу здорового
суспільства та художньої до-конструкції належної цілісності людини. Визначаються відмінності системи категорій пізнання та відображення особливостей класичного, некласичного та посткласичного часопростору.
Стрижневою проблемою «недійсності культури» (К. Нойка) виступає невідбуття діалектичних імперативів
класичного становлення у практиці суспільного руху після класики. Класичне становлення завершило дуалізм сутності людини ідеалістичним конституюванням універсальних законів розвитку та категорій, представив останні у так званому «парному» вигляді. Некласичний час характеризується розривом цих пар, при
нехтуванні фундаментальністю та наданні першозначущості похідним категоріям — так множинні прояви
реальності (явище, форма, буття, реальність, свобода і т. і.) пересуваються на перший план поза їх осмисленням через сутність, зміст, суттєве існування, дійсність, необхідність. Як наслідок, у теоретичному відображенні взагалі та художньому відображенні зокрема утворилися прірви свавілля суб’єктивності, які обумовили синдром формального пізнання і формального мистецтва. Посткласичний час постає регресією у регресії — у ньому вже ці похідні категорії потерпають розпаду, слугуючи засобом лінгвістичної, образної, семантичної, моральнісної деконструкції реальності історії та самої суб’єктивності. Художня культура перетворюється на відтворення фрагментів, «звільнених» від сутності «реальностей», а аморфна методологія посткультурології виступає і чинником, і наслідком категорійного розпаду пізнання.